Династія шляхобудівників
Автору розмови, яка подана нижче, було надзвичайно комфортно спілкуватися з цією доброю та мудрою людина, яка за власним висловом має щедре серце. Іван Іванович радо сприйняв пропозицію розповісти читачам «Волинської газети» і про свою діяльність трудову і політичну, а також діяльність волонтерського характеру.
– Напевно, найперше, Іване Івановичу, що хочуть знати наші читачі, це про кожну конкретну людину, хто вона, звідки, де і ким працювала.
– Де б Іван Іванович не працював, він завжди (посміхається) займається будівництвом доріг. Раніше споруджував їх та ремонтував як підрядник. У мене трапилася можливість попрацювати в облдержадміністрації в департаменті інфраструктури, стати організатором будівництва, організатором реформ. Після державної служби я повернувся у свій трудовий колектив підприємства «Шлях». І далі там продовжую свій трудовий шлях. З політики чи державної політики втекти не вдалося, оскільки є депутатом обласної ради. Входжу в керівну раду партії «Європейська солідарність» на Волині.
Ситуація зараз у зв’язку з військовим станом досить складна. Вона позначилася на всіх сферах життя людей: соціальній, виробничій та побутовій.
– Маєте чимале коло обов’язків виробничого характеру, до яких додаються й партійні справи. Воно одне іншому не заважає? Чи Ви вмієте гарно ув’язати все в один ланцюжок?
– Воно перетинається. Політика – це не просто слово. Політика – це управління, перш за все, державою. У цьому смисл визначення політики. Не вірно трактувати, що депутат нею займається чи не займається. Він на своєму окрузі відповідно до делегованих повноважень займається державними справами. Це надзвичайно важлива сфера його діяльності. Тож закономірно, що точки дотику існували й існують. У період не дуже розвинутого демократичного суспільства воно має як позитивні, так і негативні наслідки.
– У чому тут позитив і в чому негатив?
– Негатив, як на мою думку, більше стосується соціального та морального боку, коли люди починають давати оцінку діловим чи моральним якостям іншого. Поки ти бізнесмен і щось робиш, ти молодець. Коли ж вирішив зайнятися політикою, прикликавши на допомогу свій виробничий досвід, ти вже стаєш поганим. Чомусь так у більшості трапляється. Тебе зараховують до лав корупціонерів. Поки ти бізнесмен і ходиш в подертих штанах, ти молодець. Як тільки заробив на власний автомобіль, ти вже злодій. Значить почав красти. Досі в багатьох людей залишилося мислення від комуністичної імперії. Усі повинні бути бідні. В Україні, навпаки, ознакою бідності вважали ту людину, яка ледаща.
– Ледарів українці не любили і не поважають і сьогодні. Бог створив людину, аби вона працею заробляла собі на шматок хліба.
– Комуністична ідеологія радянізму дуже живуча. Багато хто свого часу схвалював політику, скажімо, розкуркулення і вірив, що це глитай, який нажився за рахунок чужої підневільної праці. Мовляв, треба жити скромно. Подібні судження в Лету поки що не канули. Карб подібного менталітету живучий.
– Ці судження Ви винесли з власної практики та особистого спостереження за процесами, які відбуваються в нашому суспільстві?
– Можна сказати, що так. Мене й досі дехто критикує за те, що я і бізнесмен, і політик воднораз. У даному контексті розмова про мінуси нашого мислення. Плюс в іншому. Коли ти здатний поєднувати у собі риси виробничника та політика. Отже у тебе багато позитивної енергії, яку ти спрямовуєш на благо людей. Сама собою політика не може існувати, якщо не буде мати під собою виробничого базису. Отой плюс якраз і отримуєш від родини та близьких друзів. Мудрі люди відповідно дають свою сатисфакцію.
– Іване Івановичу, Ви на початку нашої розмови висловилися оригінально: де б не працювали, постійно займалися будівництвом шляхів. Це стосується і професійної діяльності і роботи в інфраструктурному департаменті обласної державної адміністрації, який очолювали. Упевнений, що Ваша приналежність до однієї з впливових політичних сил аж ніяк не ставала на заваді прокладання волинських шляхів. Редактор нашого тижневика Володимир Данилюк, який тепер є ще й бійцем сил Територіальної оборони нещодавно гарно відгукнувся про допомогу, яку Ви надали цьому формуванню. Тож у даному випадку спрацювала й політична складова, оскільки ми кожен на своєму місці прагнемо захистити Україну.
– Бізнес завжди готовий ділитися. Особливо в такий непростий період рашистського вторгнення на нашу територію. Бізнес потребує миру.Тоді він найкраще та найпотужніше розвивається. На сьогоднішній день, доки бізнесмен дихає, він буде допомагати робити це й іншим. І бізнес, і політики в тому числі розуміють, що займатися улюбленою справою будь-якого напрямку ми зможемо тоді, коли матимемо власний дім. Ми більш ніде нікому не потрібні. І ніхто нам не дасть займатися тим, до чого лежить душа, окрім як у себе дома. Багато чого довелося переосмислити, через багато що переступити, багато чого відкинути. І нічого трудного в тому не було. Якщо чесно, то зробив це з легкістю. Ми сьогодні робимо те, що робимо. Тобто я, мої друзі, наше товариство не зважає ні на які звички тієї людини, якій треба допомогти.Чи це є воїн, чи це є тимчасово переміщена особа, чи це є тер оборонець. Основний фактор, який відіграє роль, людина потребує допомоги. На це ми спрямовуємо всі свої зусилля.
– Але люди не завжди це знають, оскільки така інформація часто-густо не оприлюднюється у засобах масової інформації. «Волинська газета» нікому не відмовляє, коли до неї звертаються. Тож і Вас запрошуємо до такого співробітництва на тривалу перспективу.
– Цією роботою мусимо займатися публічно, адже як не як я політик.Усе те, що я допомагаю, роблю це публічно. Люди мусять знати, де це і звідки взялося. Я, як якась частинка організації, хочу донести до широкого загалу, з чого ця політ сила складається. Будь-яка організація, будь-яка структура шукає серед людей найкращих.
– Якщо можна, дотримуючись вимог військового періоду, то конкретизуйте, чим саме допомогли бійцям волинської Тероборони і за що вони тепер вдячні?
– Найголовніше для нас – це відшукати ресурс. Так визначив для себе. Що я можу зробити? Наприклад, взяти те, що в мене дома є, частину з того взяти і віддати. Тоді спрогнозувати, що з цього буде в недалекому майбутньому. Але це якби перша найменшенька сходинка. Тому задався метою, що треба створити якусь таку структуру, невеличку групу, з якою ми можемо віднайти десь ресурс, де він є, і доставити його туди, де він потрібний. Тобто треба шукати тих людей, які готові давати та допомагати і донести до них прохання тих людей, які потребують якоїсь підтримки. Не важливо, хто вони за соціальним статусом чи професією. Раз потребують допомоги, то маємо її надати якнайшвидше. І робити це без будь-яких посередників чи ще якихось інших партнерів. Чим більше виконавців, тим більше плутанини. Саме ці три принципи стали як би основою нашої громадської організації, яку ми назвали «Інфраструктурний клуб». Ми її створили, зареєстрували, бо хочемо, щоб все йшло офіційно. Ми почали працювати. Найперше почали допомагати нашим військовим. Період ще тримався холодний, на дворі – рання весна. Допомогу почали з теплого одягу.
– Мова йде про волинську 14-у бригаду князя Данила Великого чи інші військові формування ЗСУ України?
– Почали допомагати тим військовим, з якими знайомий особисто. Знав, хто куди пішов, цікавився, що кому треба конкретно. Називали, що бажано отримати. Усе занотував і почав працювати. Оскільки займаюся своєю діяльністю публічно, в мене добре налагоджені контакти з соцмережами, мене знають і люди побачили, що я щось роблю, маю в цьому векторі діяльності певний досвід, до мене одна категорія почала звертатися за допомогою, інша – з пропозицією підсобляти нам на такому полі діяльності. Однією з таких добрих спонсорів стала моя подруга з Польщі та колишня однокласниця Юля. Вона також постійно присутня у Фейсбуці. Вона допомогла зконтактувати з людьми, готовими допомагати. Ми налагодили дуже прозору схему передачі такої допомоги. Зробили це прозоро і без будь-яких посередників. Є людина чи в Теробороні, чи в ЗСУ, чи вільно переміщена особа з конкретним ім’ям та з конкретною потребою, отож з нею і працюємо. Попередньо деталізуємо всі замовлення, тоді пишемо офіційного листа тому чи іншому адресатові, наприклад, товариству мисливців Данії чи одній з громадських організацій цієї країни. У ньому чітко зазначили, щоб конкретно хотіли отримати. Коли все необхідне надійшло, ми ознайомили громадськість з нашою діяльністю. Вказали адресу, де зберігаються отримані речі. Зробили всі акти щодо передачі, познайомили з нашими людьми, які все отримували. Зробили і письмові, і фотозвіти. Мета переслідувалася одна: позитивно зарекомендувати себе на благодійницькій ниві. Відтоді й почали допомагати. Найперше, як я вже сказав, одягом та продуктами харчування. Пізніше почали постачати захисниками електрогенератори і так далі, і так далі.
– Листи, які Ви надіслали закордонним партнерам, їх не насторожили, не викликали вони боязні, що це може бути якась шахрайська схема збагачення?
– Справа у тому, що я звернувся офіційно як депутат обласної ради. Продемонстрував їм свою сторінку у Фейсбуці. Послався на дані, де можна перевірити мою діяльність. Опріч іншого, мене порекомендувала людина, яку там шанують та поважають і якій довіряють.
– Усе відбувалося за європейськими стандартами?
– Так, звичайно. Відповідно характеристику, яку мені дали, стараюся підтверджувати. Саме на таких надійних підвалинах і закладається співпраця. Виключно повна звітність, повна відповідальність та оперативність. Само собою, мабуть, зрозуміло, що першочергово нашу допомогу отримують воїни, які на передовій. Це завдяки їм Україна тримає оборону і відбиває масовані атаки полохливих, мов зайці, русаків.
– Європейці мали тверду впевненість, що у Вас не два склади: приватний і громадський, як це мало місце в нашій області раніше.
– Ні, такого не практикували. У чуже я ніколи не заглядаю, мені свого вистачає. Бачите, можна отримати гуманітарну допомогу і згідно з актом передати її якійсь організації чи конкретній особі. Та ми застосували інший метод: максимально публічний і максимально розгорнуто та максимально інформативно. Найцікавіше те, що організували ознайомчу зустріч людей-благодійників. Запросили їх у наш край, вони приїхали, ми організували їм подорож до Києва. Вони подивилися на руїни наших міст та сіл, що їх обстрілювали та бомбили орки, руйнуючи всю цивільну інфраструктуру. Ми їх познайомили з людьми, які воюють на передовій і якими вони мали можливість поспілкуватися.. Записали для них інтерв’ю, продемонстрували їм кадри жахливих вбивств та катувань мирних українських громадян.
– То Ви виконали велику пропагандистську та просвітницьку роботу, аби донести правду до громадян Західної Європи і водночас показати все звірине обличчя та нутро кремлівської орди.
– Вони тут, в Україні, протягом тижня зробили грандіозну фотосесію. Записали багато відео. На основі цього всього фактажу створили у Данії фільм про жахіття російської хунти в Україні, зокрема, на Київщині. Думаю, що всім відомо, яка там була ситуація. Цей фільм вони почали демонструвати своїм землякам, багато з яких мають досить мізерне уявлення про Україну. На жаль, така сувора закономірність. Тепер світ лише почав відкривати нашу державу для себе. Україна для них не ближче, ніж Сирія. Тепер люди наочно переконалися, що відбувається на наших споконвічних землях. Як жили українці досі, чим займалися і що вони втратили з приходом «освободітєлєй руського міра». Кого і від кого вини зібралися нас визволити? Хіба тисячі безневинних людей, у тому числі й сотні дітей, від життя? Це вони яскраво продемонстрували своїми катівськими методами. Через них люди вимушено полишили свої домівки і поїхали не до «названих братів» в обійми, а до бандерівського краю і ще далі до національно свідомої Європи. Це дуже вразило товариство Данії і вони на постійній основі щомісяця під час проведення благодійних заходів збирають гуманітарну допомогу і привозять сюди.
– Фільм, мабуть, торкнувся нерва кожної людини, яка сповна побачила немислимі страждання українців, їхні болі та невиплакані сльози за своїми найближчими та найдорожчими.
– Люди привикають до всього. З часом навіть нівелюється поняття смерті, нівелюється розуміння біди. Усе, як кажуть, затихає. Людська душа як шкіра починає покриватися рубцями. Менш чутливим стає і серце. Організовуючи такі пізнавальні поїздки, створюючи фільми за свіжими трагічними подіями, ми змушуємо людей задумуватися над долею якоїсь країни, Європи, а то й цілої планети. Ці речі досить добре демонструють національний патріотизм українців, їх героїзм та самопожертву заради збереження країни з її демократичними засадами.
– Скільки бойових штиків нараховує ваша фракція в обласній раді?
– У фракції політсили «Європейська солідарність» сьогодні дев’ять волинських обранців. Ми представляємо майже всі куточки нашого краю: Володимир, Локачі, Луцьк та Луцький район, Ковель і так далі. Охоплені майже всі регіони. У принципі знаємо все, що робиться на Волині. Стараємося формувати навколо себе чисельну коаліцію з добрих та щирих людей, які прагнуть добра Україні. Я тісно співпрацюю зі своїми колегами з Горохова та Мар’янівки, Рожища чи Ківерець, що тепер у складі одного Луцького району. Контактуємо з поромівцями (це на колишній Іванищивщині) та шачанами. Усіх своїх друзів та своїх колег намагаюся залучити до волонтерського руху, аби разом наблизити нашу Перемогу.
Володимир ПРИХОДЬКО
Залишити відповідь