З 1989 року в Радянському Союзі, Імперії зла, розпочалися вже незворотні процеси. Революції в країнах Варшавського договору та союзних республіках, виведення військ з Афганістану, падіння Берлінської стіни, страйки шахтарів, радіопередачі («радейка» були у всіх) де звучала правда, зокрема і про Чорнобильську катастрофу, про Голодомор і УПА, про Українську Церкву. Відбулося створення Народного Руху, перші вільні вибори депутатів в СССР. Ух то були часи!
Що ж було у Луцьку? Хоч у школах ще приймали в піонери, та люди вже ходили зі значками тризуб, синьо-жовтого чи червоно-чорного прапорів. Не всі, але багато хто. Ще боялися. Бо всюди досі керували комуняки і їхні посіпаки. І ось у тому 1989 році у Луцьку на Театральному майдані відбувається величезний мітинг – Луцька революція за Україну.
Я там теж був, разом зі своїми батьками. Мені було 9 років, а в школі мене готували стати піонером. А я то вже став революціонером! І це на все життя. Після цього мітингу ми рушили на штурм Собору, 12 серпня 1089 року. Щоб вигнати радянських московських попів, щоб в головному храмі міста і області залунала українська мова, українська молитва і заговорила до свого народу Українська Церква. Ух це була боротьба. Рускі жінки кричали, махали руками, плювалися, рвали на собі сорочки. Я такого ще не бачив. Але ми перемагали. З того часу в кожній українській церкві стала лунати молитва «Боже Великий Єдиний…».
Так от, оця церква, в якій я сьогодні читаю лекцію, була дуже особливою. Ще колись вона була головною церквою православних українців Луцька. А в радянські часи її закрили. Аж потім у 1957 році тут відкрили планетарій. Я, доречі, ні разу не був чомусь у ньому. Хто знає, що таке планетарій?
І коли українці по всій Україні повертали собі церкви, луцькі рухівці, депутати такі як Олександр Гудима, Генадій Кожевніков, Мелетій Семенюк та інші, вже численні активісти ентузіасти, дали ідею відродити Хрестовоздвиженську Братську церкву і заснувати при ній недільну школу.
Свій чернечий шлях священик Миколай Грох розпочав у 1990 р. як єпископ Луцький і Волинський УАПЦ. Та у 1992 р.перейшов під юрисдикцію УПЦ МП і був возведений у сан архімандрита. У 1999 р. отримав сан архієпископа УПЦ МП , а у 2007 – призначений на Білогородське вікаріатство Київської єпархії УПЦ МП. Роки життя-1954-2017. Прим. краєзнавиця Галина Марчук-Футала
До церкви вирішено запросити священника, єпископа отця Миколая. А допомагати йому отця Кузьму. Волинська краєзнавиця Галина Марчук-Футала відразу згадує мирське ім’я отця Миколая – Іван Михайлович Грох.
Я пригадую де жив отець Миколай. Разом з іншими учнями ми приходили до нього на квартиру на Проспекті Волі (тоді Леніна), якщо мені не зраджує пам’ять десь у будинку номер чотири.
Про отця Миколая є стаття на Вікіпедії.
За будівництво і власне стати прорабом взявся Євген Михайлович Сімонович. Він майже не відходив з будови. Розчищали, здирали непотріб, вивозили сміття, відновлювали храм Української Автокефальної Православної Церкви. Мій батько Іван Мирка та Юрій Ольховий зробили асфальтування біля храму і проклали асфальтову доріжку. До храму приїздив Мстислав (Степан Скрипник) – перший патріарх Київський і всієї України.
На фото урок в залі Юнацької бібліотеки. На сцені отець Миколай, справа за столом вчителька Надія Романівна повернула голову в сторону сцени.
На фото зліва направо Ірина Бурда, ххх, Катерина Сегюн, Наталія Нечипорук
Заснувати і розвинути недільну школу було доручено Зої Навроцькій, Серафимі Серафимівній Симонович, Надії Романівній Кирилюк, Мирославі Миколаївній Самохваленко, а від церкви отець Кузьма. Це було дуже важливе завдання. Адже досі в усіх школах вчили зовсім іншу, перекручену історію про нашу Батьківщину, там зовсім не розповідали про українські звичаї, про нашу правдиву культуру, тим паче про українську церкву.
Основою стали авторські уроки наших вчителів. Це було щось неймовірне, незнане, незвідане. Але ми жадали цієї інформації про зовсім інших нас, волинян, українців. Ці неймовірно красиві жінки-учительки розповідали про історію, культуру, релігію. Проводили виховні години. Присвячували лекції до визначних дат і свят, таких як Покрова. Розповідали про гаївки, веснянки. Про УПА та Бандеру, про наш незвіданий Луцьк. Були уроки музики. Неймовірні часи.
Школа росла і було прийнято рішення розділитися на дві групи. Одна для меньшеньких зосталася при церкві, заняття були на внутрішньому балконі. З ними замалися Симонович та Самохваленко. Другу групу приютила Юнацька бібліотека, там ми познайомилися з її неймовірною директоркою, холмщачкою пані Марією Мах. З старшими дітьми займалися Навроцька та Кирилюк.
Ми влаштовували неймовірні свята в національному стилі. З підручних матеріалів, на одному ентузіазмі батьки школярів недільної школи робили костюми, аксесуари, прикраси. Ми готувалися до свята Миколая і готували неймовірний Вертеп. Сергій Наумов вирізьбив з дерева форму для миколайчиків. А бабця Саші (вже забули прізвище) принесла старовинний забутий рецепт цього українського святкового пряника. Жіноцтво зібралося, назбирало грошей, закупило продуктів. Напекли цих дивовижних смачнющих пряників «Миколайчиків».
Ми несли Україну у своєму маленькому серці по всьому Луцьку. Виступали в Будинку культури, в дитячих садочках, в сиротинцю, що недалеко від першої школи, в обласній лікарні, на Театральній площі. Так відроджувалася Україна в нашому рідному Луцьку.
Згодом отець Миколай (Іван Михайлович Грох) неочікувано втік в Рівне, вернувся в лоно московської церкви. Це була важка втрата, особливо для дітей. Ми його любили.
Ми зустрічали та приймали неймовірних гостей української діаспори. Хореографічний ансамбль «Веселка» Наталі Тиравської з Австралії, капелу бандуристів Мішалова з Канади. Ми несли Україну у своєму маленькому серці по всьому Луцьку. Виступали в Будинку культури, в дитячих садочках, в сиротинцю, що недалеко від першої школи, в обласній лікарні, на Театральній площі. Так відроджувалася Україна в нашому рідному Луцьку. Чимало вихованців школи стали відомими людьми міста та області.
“Пам’ятаю як з вертепом ходили в будинок маляти, колядували в тролейбусі, а потім їздили в Боголюби, як нас з захватом всі сприймали, як це було незвично для людей і водночас радісно. Але прийшовши до сільського голови під хату, і коли він побачив у Тараса у руках синьо- жовтий прапор, то злякавсь і не пустив до хати, а ми колядували під вікнами”,– згадує Сергій Панас, учень братської недільної школи.
Панас Сергій Леонідович народився 25 березня 1977 року і в недільній школі з самого початку. Хоч мав 12 років, але не пропустив жодного мітинга з 1989 року. Родина вся з активістів, дідусь допомагав відновлювати Хрестовоздвиженську церкву, тітка Леся товаришувала з пані Зоєю, тому не потрапити в учні школи він не міг.
“Гарні спогади про причетність до великої епохи і до змін в долі нашої Батьківщини. Зараз я військовослужбовець 100 ОМБР, з перших днів повномаштабного вторгнення. У довоєнний час – власник бренду домашнього одягу SILENCE . Танцюрист ансамблю «Колос», актор театру «Гармидер», член ВО»Свобода»”, – пише Сергій, – “Зі спогадів, ще памятаю нашу поїздку в Почаїв. Як пані Зоя переживала, щоб ми не наговорили зайвого, а ми могли, ми ще ті “екстримісти” були, щоб московські попи нас не вигнали. Хоча попи відразу запідозрили, що дітки не з їхньої парафії. Моляться українською, поводяться впевнено і з достойністю.”
“Мені було лише 8. Молодша група. Неділя – це завжди була недільна школа у приміщенні Юнацької бібліотеки . Зустрічі зі священником. Читання дитячої біблії у вигляді коміксів. І так з любов’ю!”,- розповідає учениця недільної школи Наталія Нечипорук. “Вертеп. Підготовка до різдвяних свят. Костюми. Репетиції. Автокефальна церква – дуже хвилюючі спогади. Саме тут і у сім’ї формувалася любов до українських звичаїв і традицій. Ці традиції дуже полюбилися, і ми передали їх у спадок нашим дітям. Я працюю вчителем, тому свою дитячу мрію і любов до Вертепу намагалася прищепити і своїм учням. А той прапорець синьо-жовтий, на олівчику, який нам дали у недільній школі, стоїть у моєї доньки на столі і сьогодні. Маю з ним фото з Веснянок біля замку Любарта!”
НАВРО́ЦЬКА Зоя Михайлівна (18. 05. 1957, с. Снітівка Летичів. р-ну Хмельн. обл.) — мистецтвознавець. Член НСМНМУ (1991, 1999–2001 — голова Волин. обл. осередку). Заслужений працівник культури України (2010). Закін. Київський художній інститут (1986). Працює у Луцьку: 1982–94 — викладач історії образотвор. мистецтва культ.-осв. училища; 1994–99 — викладач кафедри дизайну індустр. інституту; від 2001 — провідний науковий співробітник, від 2004 — зав. ХМ; водночас від 2018 — мистецтвознавець Музею сучас. укр. мистецтва Корсаків. Наукові дослідження: сучасне образотворче мистецтво, укр. нар. мистецтво, музейна справа. Уклала альбоми «Кость Борисюк» (2018), «Луцьк 1429. Остання столиця» (2019; обидва — Луцьк). (З Енциклопедії сучасної України)
Пані Зося, як ми лагідно називали Зою Навроцьку, жінка неймовірної краси і запалу. Ми липли до неї, до її історій, до її голосу. Вона була лідеркою і ми за нею йшли. Це добре видно на усіх фотографіях.
“Ще тоді я усвідомлювала , що всі мої учні – не просто учасники надважливих подій , а свідки на яких покладено важливу місію продовжити розпочату справу в майбутньому, свідчити щиро і правдиво про той час”,- ділиться зі мною пані Зося.
Завдяки попередній публікації у фейсбук та в інтернет виданні Район мені вдалося сконтактуватися з чималою кількістю учнів недільної школи, звя’язок з якими давно був втрачений. Зокрема і сестри Ольга Пилипюк та Людмила Чебелюк. У своїх згадках коментарях вони пригадують, що ходили з задоволенням, а тепер і своїх дітей привчають до недільної школи, до церкви.
На фото святкування 50-ї річниці створення УПА, 14 серпня 1992 року. Милетій Семенюк з хоругвою віддає честь. Внизу з ліва на право двоє юнаків – Іван Мирка і Тарас Навроцький (Молчанов) у вишитих сорочках та плетених з соломи мазепинках тримають козацьку шаблю. Цього дня у Загорові вони прийняли присягу на вірність Україні.
Залишити відповідь